Фантастичне оповідання про провину, відповідальність і свободу вибору
Кабінет був невеликий. Чотири крісла, журнальний столик, графин із водою і годинник, який чомусь ішов назад. Енджел подивився на годинник, потім на список учасників.
— Чудово, — пробурмотів він. — Знову проблеми з часом.
Першою прийшла Фейт. Вона не постукала. Просто відчинила двері, оглянула кімнату й зупинилася біля вікна.
— Серйозно? Групова терапія?
— Ти сама погодилася.
— Я погодилася подивитися, що з цього вийде.
— Для початку достатньо.
Фейт сіла так, щоб бачити двері.
Другим з’явився хлопець у червоно-синьому костюмі.
— Привіт! Вибачте за запізнення. Там була невеличка проблема з автобусом. Точніше, автобусом і мостом. Точніше…
— Сідай, — сказав Енджел.
— Я Пітер.
— Ми знаємо.
— Чудово. Тоді можна без презентації?
Фейт примружилася.
— Ти завжди стільки говориш?
— Переважно коли нервую. Або коли не нервую. Це складна діагностична ознака.

Останній учасник не ввійшов. Він з’явився. Спершу кімнатою прокотився холод. Потім біля дверей виникла висока постать у важких обладунках. Король-ліч мовчки оглянув присутніх.
— Це що, жарт? — запитала Фейт.
— Міжсвітова група підтримки, — відповів Енджел. — Тут бувають різні учасники.
— Я не потребую підтримки, — сказав Артас.
— Тоді навіщо прийшов?
— Мені сказали, що тут обговорюватимуть відповідальність.
Пітер підняв руку.
— А меч можна залишити біля дверей? Просто в мене поганий досвід із гострими предметами в закритих приміщеннях.
Артас повільно повернув голову.
— Ти боїшся?
— Звісно. Я не дурний.
Фейт пирснула.
Енджел несподівано усміхнувся.
— Гаразд. Почнімо.
Він сів навпроти них.
— У мене лише одне запитання. Коли востаннє хтось із вас зробив щось просто тому, що хотів?
Запала тиша.
Пітер першим порушив її:
— Я вчора купив піцу.
— І?
— І дорогою додому побачив пограбування. Потім пожежу. Потім допоміг жінці знайти собаку. Піца охолола.
— Ти міг не втручатися?
— Технічно? Так.
— А насправді?
Пітер замовк.
Фейт дивилася на нього вже без усмішки.
— Ось, — сказала вона. — Знайоме відчуття.
— Яке?
— Коли ти ніби вільний, але варіантів у тебе немає.
Артас глухо засміявся.
— Варіанти є завжди.
— Справді? — запитав Енджел. — Тоді чому ти досі тримаєш меч?
Артас поклав руку на руків’я Крижаної Скорботи.
— Бо хтось мусить робити те, на що інші не наважуються.
— А якщо не мусить?
— Тоді все, що було зроблено, виявиться марним.
Енджел не відповів.
Він лише зробив невелику позначку у своєму блокноті.
Фейт нахилилася вперед.
— Зачекай. Ти хочеш сказати, що продовжуєш усе це, бо інакше доведеться визнати, що попереднє було помилкою?
У кімнаті стало ще холодніше.
Пітер обережно підняв руку.
— Я, звісно, не експерт із некромантії, але, здається, ми зачепили важливу тему.
— Замовкни, — сказав Артас.
— Так, це теж знайома реакція.
Енджел відклав блокнот.
— Сьогодні ми не будемо нікого змушувати змінюватися.
Артас подивився на нього з недовірою.
— Тоді навіщо ми тут?
— Щоб навчитися помічати момент, коли рішення вже ухвалене за вас.
— Ким? — запитав Пітер.
— Вашою провиною. Вашим страхом. Вашим минулим. Іноді — вашим уявленням про те, якими ви зобов’язані бути.
Фейт відкинулася на спинку крісла.
— І що, після цього все мине?
— Ні.
— Чудова реклама терапії.
— Після цього, — продовжив Енджел, — ви, можливо, вперше помітите, що відбувається, перш ніж зробите те саме, що робили завжди.
Пітер повільно кивнув.
— Тобто я можу знову піти рятувати автобус…
— Можеш.
— Але спочатку запитати себе, чому я це роблю?
— Саме так.
— А якщо відповідь мені не сподобається?
Енджел подивився на нього.
— Тоді ти принаймні знатимеш відповідь.
Фейт тихо сказала:
— І все одно можеш піти рятувати автобус.
— Так, — відповів Енджел. — Можеш.
Артас підвівся.
— Безглуздо. Ви пропонуєте бездіяльність.
— Ні, — заперечила Фейт. — Він пропонує перестати брехати собі про причини дії.
Король-ліч завмер. І вперше від початку зустрічі не знайшов, що відповісти. Годинник на стіні цокнув. Стрілка зробила крок назад.
— До речі, — сказав Пітер, — а чому у вас годинник іде у зворотний бік?
Енджел подивився на циферблат.
— Бо це кабінет для тих, хто весь час намагається повернутися в минуле.
— А можна його полагодити?
— Можна.
— То чому не полагодили?
Енджел замовк. Фейт повільно повернулася до нього. Пітер перевів погляд із Фейт на Енджела. Артас знову сів.
— Схоже, — промовив він, — тепер запитання ставитимемо ми.
Право зупинитися
Частина друга. Терапевт теж людина. Майже.
— Отже, — сказала Фейт, — у нас є запитання до ведучого.
Енджел повільно закрив блокнот.
— Це групова терапія, Фейт, а не допит.
— Я знаю різницю. На допиті мені хоча б пропонували адвоката.
Пітер засміявся, але швидко замовк, помітивши вираз обличчя Енджела.
— Добре, — сказав той. — Слухаю.
Фейт кивнула на годинник.
— Ти сказав, що він іде назад, бо ми всі намагаємося повернутися в минуле. А ти?
— Що я?
— Ти теж тут. І годинник твій.
— Я веду зустріч.
— Це не відповідь.
Артас, який досі сидів нерухомо, трохи нахилив голову.
— Вона має рацію.
Енджел глянув на нього.
— Дякую за підтримку.
— Не дякуй. Я хочу почути відповідь.
Пітер підняв руку.
— Перепрошую, у нас тепер демократичне голосування? Бо якщо так, я пропоную ще проголосувати за печиво.
— Печиво в шафі, — сказав Енджел.
— О! Це вже терапія, яку я розумію.
Пітер підвівся, але, побачивши, що ніхто більше не рухається, обережно сів назад.
— Гаразд. Печиво почекає.
Енджел подивився на свої руки.
— Я пам’ятаю людей, яких убив.
У кімнаті стало тихо.
— Усіх? — запитав Артас.
— Не всіх поіменно. Але достатньо.
— І ти намагаєшся їх повернути?
— Ні. Я знаю, що це неможливо.
— Тоді навіщо допомагаєш живим?
Енджел підняв очі.
— Тому що можу.
Артас ледь помітно всміхнувся.
— Саме так я й казав.
Фейт скривилася.
— О ні. Тільки не починайте.
— Що саме? — запитав Енджел.
— Оце ваше чоловіче змагання, хто більше страждає заради людства. Один із мечем, другий із плащем. Зараз ще Пітер приєднається, і можна відкривати клуб мучеників.
— У мене немає плаща, — зауважив Пітер.
— Ти зрозумів.
— Так. На жаль.
Фейт повернулася до Енджела.
— Ти допомагаєш людям, бо можеш. Чудово. А якщо не допоможеш?
— Хтось може загинути.
— А якщо ніхто не загине?
— Не розумію.
— Якщо сьогодні ввечері ти просто залишишся вдома. Нічого страшного не станеться. Ніхто не потребуватиме твоєї допомоги. Ти зможеш спокійно сидіти, читати книжку, слухати музику. Що тоді?
Енджел мовчав.
— Ти будеш щасливий? — запитала Фейт.
— Я не можу дозволити собі…
Він зупинився.
Пітер повільно підняв голову.
— Ого.
— Що?
— Ти щойно сказав «не можу дозволити».
— І?
— Це ж не відповідь на запитання, чи хочеш ти читати книжку.
Фейт всміхнулася.
— Бачиш? Хлопець навчається.
Енджел потер перенісся.
— Я починаю шкодувати, що погодився вести цю групу.
— А ти погодився? — запитав Артас.
Енджел подивився на нього.
— Що?
— Ти сам вирішив її вести? Чи тобі сказали, що ти повинен допомогти нам, бо ми не впораємося без тебе?
Тепер уже Фейт замовкла.
Пітер перевів погляд на Енджела.
— Це… на диво хороше запитання.
— Я був королем, — сухо відповів Артас. — Я вмію ставити запитання.
— Судячи з твоєї біографії, з відповідями було складніше, — пробурмотіла Фейт.
Артас не відповів.
Енджел повільно відкинувся на спинку крісла.
— Мені запропонували вести цю зустріч. Я погодився.
— Чому? — запитав Артас.
— Бо маю досвід.
— Який?
— Провини. Насильства. Спроб змінитися.
— І ти вважав, що мусиш передати цей досвід нам?
Енджел відкрив рота.
Потім закрив.
Фейт тихенько засміялася.
— Ласкаво просимо до групи, босе.
Пітер нарешті дістався шафи.
Печиво виявилося шоколадним. Він узяв одразу три штуки, подумав і повернув одну назад.
— Чому? — запитала Фейт.
— Що?
— Чому повернув?
— Ну… щоб іншим залишилося.
— Там ціла коробка.
— Так.
— Ти хотів три?
— Так.
— То візьми.
Пітер подивився на коробку.
— Це якась дуже дивна терапія.
— Просто візьми печиво, — сказала Фейт.
— А якщо комусь не вистачить?
— Пітере, — озвався Енджел, — нас тут четверо. У коробці двадцять чотири штуки.
— Двадцять три, — уточнив Артас.
Усі повернулися до нього.
Король-ліч повільно дожував печиво.
— Що?
Пітер засміявся так голосно, що мало не впустив коробку.
Фейт схопилася за живіт.
Навіть Енджел не втримав усмішки.
— Ти їси? — нарешті видихнув Пітер.
— Я можу.
— Але навіщо?!
Артас глянув на печиво у своїй руці.
— Не знаю.
Він сказав це так просто, що сміх поступово стих.
— Мені захотілося, — додав він.
Фейт подивилася на нього.
— Ось.
— Що «ось»?
— Ти щойно зробив щось просто тому, що захотів.
Артас насупився.
— Це лише печиво.
— Так, — погодилася Фейт. — Лише печиво.
Енджел подивився на годинник.
Стрілка завмерла.
На одну секунду.
А потім знову рушила назад.
— Я хочу дещо запитати, — сказав Пітер, коли всі повернулися на місця.
— Слухаємо, — відповів Енджел.
— Припустімо, я бачу, як когось грабують. Я можу допомогти. Але поруч поліція. Вони вже біжать до місця події.
— І? — запитала Фейт.
— Я все одно хочу втрутитися.
— Чому?
— Бо можу зробити це швидше.
— Можливо, — сказав Енджел.
— Бо я сильніший.
— Можливо.
— Бо якщо хтось постраждає, поки я стоятиму й дивитимуся…
Пітер замовк.
— Ти почув себе? — тихо запитав Енджел.
— Так.
— Що саме ти почув?
Пітер довго дивився на власні руки.
— Що я навіть не знаю, чи потрібна моя допомога. Я вже думаю про те, що відчуватиму, якщо не допоможу.
Фейт кивнула.
— Ось воно.
— І що тепер? — запитав Пітер.
— Нічого, — відповів Енджел.
— Тобто?
— Ти помітив.
— І все?
— Поки що.
Пітер розгублено засміявся.
— Вибач, але я звик, що після усвідомлення проблеми треба щось робити. Знайти злочинця. Знешкодити пристрій. Врятувати місто. Ну, хоча б розробити план.
— А тут плану немає, — сказала Фейт.
— Як це немає?!
— Є, — відповів Енджел. — Наступного разу спробуй знову помітити.
— І скільки разів?
— Скільки знадобиться.
— А якщо я все одно втручатимуся?
— Можливо, втручатимешся.
— Тоді який сенс?
Фейт нахилилася вперед.
— Пітере, коли я вперше визнала, що наробила, я думала, що тепер усе зміниться.
— І змінилося?
— Не одразу. Я все ще хотіла тікати. Брехати. Битися. Робити вигляд, що мені начхати.
Вона знизала плечима.
— Просто тепер я знала, коли саме починаю це робити.
— І допомогло?
— Не завжди.
— Дуже обнадійливо.
— Але іноді між бажанням ударити й самим ударом у мене з’являлася секунда.
Вона показала пальцями крихітну відстань.
— Ось стільки.
Пітер уважно дивився на її руку.
— І що ти робила з цією секундою?
— Спочатку нічого. Просто знала, що вона є.
Енджел кивнув.
— А потім?
Фейт усміхнулася.
— А потім одного разу встигла подумати: «А може, не треба?»
Артас довго мовчав.
Потім запитав:
— А якщо зупинитися неможливо?
Фейт повернулася до нього.
— Чому неможливо?
— Бо за тобою йдуть інші. Бо від твого рішення залежать тисячі. Бо якщо ти визнаєш помилку, вони зрозуміють, що загинули даремно.
— Мертві? — перепитав Пітер.
— Живі.
— А мертві?
Артас стиснув руків’я меча.
— Вони вже заплатили.
— За що? — запитав Енджел.
— За мій вибір.
— І тепер ти хочеш, щоб за нього платили наступні?
Артас підвівся так різко, що крісло відсунулося до стіни.
— Ти не розумієш!
— Можливо, — спокійно відповів Енджел.
— Я не можу просто відмовитися від усього!
— Я не прошу тебе відмовлятися.
— Тоді чого ти хочеш?!
— Щоб ти почув, скільки разів за останні п’ять хвилин сказав «не можу».
Артас завмер.
Фейт не рухалася.
Пітер навіть перестав жувати.
— Я не… — почав Артас.
І замовк.
Його пальці все ще стискали меч.
— Ти можеш залишити його при собі, — сказав Енджел.
Артас подивився на нього.
— Що?
— Меч. Я не прошу тебе його віддати.
— Тоді навіщо…
— Просто поміть, як сильно ти його тримаєш.
Минуло кілька секунд.
Потім ще кілька.
Пальці Артаса повільно розтиснулися.
Меч залишився на місці.
Нічого не сталося.
Не впала стеля. Не розверзлася земля. Не з’явилися примари загиблих. Артас дивився на власну руку так, ніби вперше її побачив.
— Це нічого не змінює, — сказав він.
— Звісно, — відповів Енджел.
— Я все одно залишаюся тим, ким є.
— Так.
— І все, що я зробив, залишається зробленим.
— Так.
Артас повільно сів.
— Тоді навіщо?
Енджел подивився на нього.
— Тому що ти щойно відпустив меч. І світ не закінчився.
Коли зустріч добігала кінця, Пітер зібрав порожні чашки.
— Я можу помити, — сказав він.
— Не треба, — відповів Енджел.
— Мені не складно.
— Я знаю.
— Я швидко.
— Пітере.
— Що?
— Залиш чашки.
Пітер завмер.
Подивився на чашки.
Потім на Енджела.
— Але вони брудні.
— Так.
— І їх треба помити.
— Так.
— І я можу…
Він замовк.
Фейт усміхнулася.
— Ну?
Пітер дуже обережно поставив чашки назад на столик.
— Господи, — прошепотів він. — Це складніше, ніж битися із Зеленим Гобліном.
— Вітаю, — сказала Фейт. — Ти щойно залишив чотири брудні чашки напризволяще. Справжній злочинець.
Артас глянув на чашки.
— П’ять.
Усі подивилися на нього.
Він підняв свою.
— Я теж пив чай.
Коли всі розійшлися, Енджел залишився сам.
П’ять чашок стояли на столі.
Він подивився на них.
Потім на годинник.
Підійшов до стіни, зняв його й перевернув. На звороті була маленька кришка батарейного відсіку.
Енджел відкрив її.
Усередині лежала записка.
«Ти не зобов’язаний лагодити все сьогодні».
Він довго дивився на ці слова.
Потім повернув годинник на місце.
Не полагодивши.
І вперше за багато років просто сів у крісло.
Не для того, щоб когось вислухати.
Не для того, щоб скласти план.
Не для того, щоб спокутувати минуле. Він сидів і дивився, як стрілка рухається назад.
А тоді помітив, що вже кілька хвилин думає про те, що повинен її полагодити.
Енджел тихо засміявся.
— От же ж…
За вікном починався світанок.
Він засунув штори, взяв книжку й залишив чашки немитими. Уперше це не здавалося йому поразкою.
Кінець другої зустрічі.
Право зупинитися
Частина третя. Ціна паузи
Пітер прийшов на зустріч раніше за всіх. Він не жартував. На його костюмі була кров. Не його. Енджел відчинив двері й одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.

— Пітере?
— Я зробив, як ти сказав.
— Що саме?
— Зупинився.
Він сів у крісло.
— Учора ввечері я побачив пограбування. Поліція вже була там. Я подумав: «Вони впораються. Не обов’язково щоразу втручатися. Можливо, це знову моя провина змушує мене бігти».
Енджел повільно сів навпроти.
— І що сталося?
— Один із грабіжників вистрілив.
Тиша.
— Поліцейський поранений. Живий. Але куля влучила в шию. Лікарі кажуть, йому пощастило.
Пітер дивився в підлогу.
— Я міг зупинити кулю.
— Ти не знав, що він вистрілить.
— Я знав, що така можливість існує.
— Так.
— І вирішив залишитися осторонь.
Енджел мовчав.
— Скажи мені, — Пітер підняв очі, — це був мій вільний вибір? Чи я просто намагався довести собі, що більше не залежу від почуття провини?
Енджел відкрив рота.
І не знайшов відповіді.
Двері відчинилися.
Фейт увійшла, побачила Пітера й одразу перестала усміхатися.
— Що сталося?
Він розповів.
Вона вислухала, не перебиваючи.
— І тепер ти хочеш, щоб Енджел сказав, що ти ні в чому не винен?
— Ні.
— А чого хочеш?
Пітер довго мовчав.
— Щоб він сказав, як наступного разу не помилитися.
Фейт сіла поруч.
— Цього він не може.
— Тоді навіщо вся ця терапія?!
— Щоб ти міг думати, навіть коли тобі страшно, — відповіла вона. — А не щоб перестав помилятися.
— Людина мало не загинула!
— Я чула.
— Ти не розумієш…
— Розумію більше, ніж тобі здається.
Пітер різко відвернувся.
Фейт не образилася.
— Я колись робила погані речі, бо мені було начхати на наслідки. Потім навчилася зупинятися. Але іноді, Пітере, коли я зупинялася, хтось страждав через те, що я не діяла.
Вона подивилася на Енджела.
— І знаєш, що найгірше? Немає правила, яке гарантує, що ти завжди вибереш правильно.
Артас з’явився, коли Пітер закінчував розповідь удруге.
Він вислухав мовчки.
— Ти міг запобігти пораненню? — запитав він.
— Так.
— Ти знав, що існує небезпека?
— Так.
— І вирішив не втручатися?
— Так.
Артас кивнув.
— Тоді твоя бездіяльність була помилкою.
Енджел підняв голову.
— Артасе…
— Що? Ти хочеш сказати йому, що він не відповідає за свої рішення?
— Ні.
— Тоді не заважай.
Артас повернувся до Пітера.
— Ти помилився. Це сталося. Тепер питання не в тому, чи зможеш ти пробачити собі. Питання в тому, що ти зробиш наступного разу.
Пітер гірко всміхнувся.
— Завжди втручатимуся.
— Ні, — несподівано відповів Артас.
Усі подивилися на нього.
— Якщо ти зробиш із цієї помилки закон, то наступного разу знову діятимеш не за обставинами, а за минулим.
Енджел повільно відкинувся на спинку крісла.
Артас продовжив:
— Я знаю, як це працює.
Право зупинитися
Частина третя. Ціна паузи — продовження
— Я знаю, як це працює, — повторив Артас.
Він сидів, трохи нахилившись уперед. Важкі рукавиці лежали на колінах. Крижана Скорбота стояла поруч із кріслом, притулена до підлокітника.
Фейт подивилася на нього.
— Тоді розкажи.
— Що саме?
— Як це працює.
Артас перевів погляд на Енджела.
— Ти дозволяєш їй так розмовляти з усіма?
— Я вже давно перестав намагатися їй забороняти, — відповів той.
— Розумне рішення, — кивнула Фейт.
Пітер ледь усміхнувся.

Артас провів пальцями по металевому наручу.
— У Стратгольмі була чума.
Енджел не перебивав.
— Не звичайна хвороба. Заражені перетворювалися на нежить. Вони нападали на живих, убивали, заражали інших. Місто було приречене.
— І ти вирішив убити його мешканців раніше, ніж вони перетворяться? — тихо запитав Пітер.
— Так.
— Усіх?
— Усіх, кого міг знайти.
Пітер опустив очі.
— Жахливо.
— Ти гадаєш, я цього не знаю?
У голосі Артаса з’явилася різкість.
— Я знав, що роблю. Знав, як це виглядає. Але я бачив, що станеться, якщо нічого не зробити.
— А ти знав напевно? — запитала Фейт.
— Що?
— Що іншого виходу не було.
Артас підняв голову.
— У мене не було часу шукати іншого виходу.
— Це не те саме.
Він хотів заперечити, але Енджел ледь підняв руку.
— Дай йому закінчити.
Артас помовчав.
— Після Стратгольма я вже не міг повернутися назад. Я втратив довіру тих, хто був поруч. Учитель відмовився мене підтримати. Жінка, яку я кохав, пішла.
— Джайна, — тихо сказав Пітер.
Артас здивовано подивився на нього.
— Ти знаєш її?
— Я… дещо чув про твою історію.
— Тоді ти знаєш, що було далі.
— Я знаю події, — відповів Пітер. — Але не знаю, що ти тоді думав.
Артас довго мовчав.
— Я думав, що не можу зупинитися.
Фейт повільно кивнула.
— Ось.
— Ні, ти не розумієш. Якщо я зупинюся, то всі ці люди загинули даремно. Якщо я не знайду винного, то все, що сталося, залишиться просто різаниною.
— А якщо знайдеш? — запитав Енджел.
— Тоді…
Артас замовк.
— Тоді що? — повторив Енджел.
— Тоді це матиме сенс.
— Для кого?
Артас подивився на нього з неприхованою злістю.
— Ти ставиш запитання так, ніби відповідь очевидна.
— Ні. Я ставлю їх тому, що хочу почути твою відповідь.
Король-ліч відвернувся.
— Я вирушив за Мал’Ганісом. До Нордсколу. Там були мої солдати. Вони хотіли повернутися додому. Король наказав відкликати експедицію.
— Твій батько? — запитав Пітер.
— Так.
— І ти не послухався?
— Я знищив кораблі.
Фейт повільно випросталася.
— Що?
— Кораблі, на яких ми могли повернутися. Я наказав їх спалити.
— Щоб солдати не могли піти? — запитав Пітер.
— Щоб ми завершили справу.
— Тобто ти позбавив їх вибору, — сказала Фейт.
Артас не відповів.
— Ти вирішив, що мусиш іти до кінця, — продовжила вона. — А потім зробив так, щоб інші теж мусили.
— Я був їхнім командиром.
— Так. Саме тому вони тобі довіряли.
У кімнаті стало холодніше.
Енджел не поспішав втручатися.
Артас подивився на Фейт.
— Ти не знаєш, що таке командувати людьми на війні.
— Ні, — погодилася вона. — Не знаю.
Він, здається, не очікував такої відповіді.
— Але я знаю, як це — зробити щось страшне, а потім переконувати себе, що інакше було неможливо.
Артас опустив погляд.
— Я звинуватив у знищенні кораблів найманців, яких сам найняв, — сказав він після довгої паузи. — А потім наказав їх убити.
Пітер повільно видихнув.
Фейт не сказала нічого.
— Мої солдати повірили мені, — продовжив Артас. — Вони залишилися. Ми пішли далі.
— І ти знайшов меч, — сказав Енджел.
Артас кивнув.
— Я думав, що з ним зможу перемогти.
— А коли дізнався його ціну?
— Було вже пізно.
— Пізно для чого?
Артас різко підвів голову.
— Для повернення!
Енджел витримав його погляд.
— Артасе, я зараз не питаю, чи міг ти повернути загиблих. Я питаю, чи міг ти припинити додавати до них нових.
Король-ліч мовчав.
Фейт відкинулася на спинку крісла.
— Отже, кожного разу, коли ти розумів, що зайшов надто далеко, ти йшов ще далі.
Артас стиснув кулаки.
— Я не міг просто визнати, що помилився.
— Чому? — запитав Пітер.
— Тому що тоді мені довелося б жити з тим, що я зробив!
Цього разу ніхто не відповів.
Артас стояв посеред кімнати. Його голос лунав уже не так владно.
— Я хотів урятувати своє королівство. Я хотів захистити людей. А потім… потім кожен наступний крок був потрібен, щоб виправдати попередній.
Він подивився на меч.
— І настав момент, коли я вже не пам’ятав, що саме намагаюся врятувати.
Пітер повільно промовив:
— Ти намагався врятувати себе від усвідомлення того, що накоїв.
Артас повернувся до нього.
Пітер не відвів очей.
— Можливо, — нарешті відповів Артас.
— Знаєш, що мене найбільше вразило? — запитала Фейт.
Артас сів.
— Що?
— Ти не розповів нам про момент, коли став чудовиськом.
— А про що ж?
— Про те, як поступово переставав дозволяти собі передумати.
Енджел кивнув.
— І це важлива різниця.
— Я не прошу виправдання, — сказав Артас.
— Ніхто тобі його не пропонує, — відповіла Фейт.
— Тоді навіщо все це?
— Бо ти досі говориш так, ніби наступний учинок здатен змінити попередній.
Артас подивився на неї.
— А хіба ні?
— Ні, — сказала Фейт. — Він може змінити те, що буде далі. Але не те, що вже сталося.
Король-ліч довго дивився на неї.
— І ти змирилася з цим?
Фейт всміхнулася без радості.
— Не одразу. І не назавжди. Іноді я досі прокидаюся з думкою, що хотіла б повернутися назад і все переграти.
— Але ти не повертаєшся.
— Не можу.
— І що робиш?
— Живу далі. І намагаюся не додавати нових жертв до старих лише тому, що мені соромно за минуле.
Артас опустив голову.
— Це звучить надто просто.
— А ти спробуй, — сказала Фейт. — Потім розкажеш, наскільки просто.
Енджел перевів погляд на Пітера.
— Повернімося до вчорашнього вечора.
Пітер напружився.
— Я вже все розповів.
— Ти розповів, що вирішив не втручатися. Але я хочу зрозуміти, як саме ти ухвалив це рішення.
— Я подумав, що поліція впорається.
— Ти бачив, що відбувається?
— Так.
— Злочинці були озброєні?
— Один тримав пістолет. Другий стояв біля машини.
— Поліцейські вже контролювали ситуацію?
Пітер замислився.
— Не зовсім. Вони наказували покласти зброю.
— А ти де був?
— На даху навпроти.
— Тобто ти міг залишатися там і спостерігати?
— Так.
— І втрутитися, якщо ситуація почне погіршуватися?
— Так.
Енджел нахилився вперед.
— Тоді чому ти пішов?
Пітер здригнувся.
— Що?
— Ти сказав, що вирішив не втручатися. Але ти не просто не втрутився. Ти залишив місце події.
— Я хотів…
Він замовк.
— Що саме? — запитав Енджел.
— Я хотів довести собі, що можу піти.
Фейт заплющила очі.
— От дідько.
Пітер подивився на неї.
— Що?
— Ти ж не обирав між допомогою й невтручанням.
— А між чим?
— Між двома способами боротися із собою.
Пітер повільно опустив голову.
Енджел продовжив:
— Раніше ти залишався, бо не міг витримати думки, що хтось постраждає без твоєї допомоги.
— Так.
— А вчора пішов, бо не міг витримати думки, що знову підкорився своїй провині.
— Так…
— Ти змінив поведінку, Пітере. Але чи змінив спосіб ухвалення рішення?
Пітер довго мовчав.
— Ні, — нарешті відповів він. — Я просто побіг в інший бік.
Артас підняв голову.
— Саме так.
Усі подивилися на нього.
— Коли я вирішив, що мушу наздогнати Мал’Ганіса, я перестав бачити інші можливості. Усе стало або перешкодою, або засобом.
Він подивився на Пітера.
— А ти зробив із власної провини ворога, якого потрібно перемогти.
Пітер тихо засміявся.
— І, звісно, програв.
— Ні, — заперечив Енджел. — Ти побачив, що сталося. Це не скасовує наслідків, але дає тобі можливість наступного разу діяти інакше.
— А якщо наступного разу хтось загине?
Енджел не відповів одразу.
— Така можливість існує.
— Чудово.
— Пітере, я не можу пообіцяти тобі, що ти більше ніколи не помилишся.
— Знаю.
— І не можу сказати, що твоя присутність завжди врятує всіх.
— Знаю.
— Але ми можемо спробувати знайти спосіб ухвалювати рішення, не перетворюючи кожну ситуацію на повторення смерті твого дядька.
Пітер підняв очі.
— Як?
Енджел узяв чистий аркуш.
— Почнімо з того, що ти міг бачити вчора. Не з того, що відчував. Не з того, що сталося потім. А з інформації, яка була тобі доступна в момент вибору.
Він написав кілька слів.
Озброєний злочинець. Поліція на місці. Ситуація не контролюється. Можливість спостерігати. Можливість втрутитися.
— Тепер скажи, — продовжив Енджел, — чи існував варіант, за якого ти не перебирав би роботу поліції на себе, але залишався готовим допомогти?
Пітер кивнув.
— Так. Я міг залишитися на даху.
— І що тоді?
— Спостерігати. Дати їм можливість самим затримати злочинців. А якщо хтось спробує стріляти…
— Ти міг би втрутитися, — закінчила Фейт.
— Так.
— І це було б твоїм вибором, — сказав Енджел. — Не автоматичною реакцією на провину. І не демонстративною відмовою від відповідальності.
Пітер задумався.
— Але якби я залишився на даху, я все одно нервував би.
— Звичайно.
— І думав би про дядька Бена.
— Можливо.
— І хотів би втрутитися раніше.
— Цілком можливо.
— То в чому різниця?
Енджел поклав ручку.
— У тому, що ти міг би відчувати все це й водночас оцінювати те, що відбувається перед тобою.
Пітер подивився на аркуш.
— Тобто мені не потрібно спочатку перестати відчувати провину?
— Ні.
— І не потрібно доводити, що я від неї звільнився?
— Ні.
— Я можу просто… робити те, що вважаю правильним у конкретній ситуації?
— Так.
Пітер повільно видихнув.
— Господи. А я думав, мені треба стати іншою людиною.
Фейт всміхнулася.
— Для початку спробуй залишитися собою. Тільки дай собі можливість подумати.
Артас узяв зі столу аркуш, на якому Енджел записав обставини.
— Тут бракує одного пункту.
— Якого? — запитав Енджел.
— Наслідків.
Він поклав аркуш назад.
— Ти навчаєш його оцінювати ситуацію до рішення. Це правильно. Але потім він має подивитися, що сталося насправді. Інакше він не навчиться.
Енджел кивнув.
— Згоден.
— Навіть якщо результат буде жахливим?
— Особливо тоді. Але оцінювати рішення потрібно не лише за результатом, а й за тим, що людина могла знати й передбачити в той момент.
Артас подивився на нього.
— Ти хочеш сказати, що поганий результат не завжди означає погане рішення?
— Саме так.
— А хороший результат не завжди виправдовує рішення?
— Так.
Король-ліч повільно кивнув.
— Якби мені хтось сказав це до Стратгольма…
Він не закінчив.
Фейт подивилася на нього.
— Можливо, ти б не послухав.
— Можливо.
— Але тепер почув.
Артас глянув на меч.
— Так.
Годинник на стіні продовжував іти назад.
Пітер помітив це й усміхнувся.
— Енджеле, ти його так і не полагодив?
— Ні.
— Чому?
— Учора вирішив залишити до ранку.
— А сьогодні?
Енджел подивився на циферблат.
— Сьогодні в мене була група.
Фейт примружилася.
— Ага. Знову знайшов поважну причину.
Енджел зітхнув.
— Ти колись перестанеш мене діставати?
— Ні.
— Я так і думав.
Пітер підвівся.
— Можна я подивлюся?
— На годинник?
— Так.
— Ти вмієш їх ремонтувати?
Пітер подивився на нього з таким виразом, ніби це було найобразливіше запитання за весь вечір.
— Енджеле. Я створив власні вебшутери з підручних матеріалів.
— Це не відповідь.
— Це дуже переконлива відповідь!
Енджел зняв годинник і простягнув йому. Пітер перевернув його, відкрив кришку, уважно оглянув механізм.
— Хм.
— Що? — запитала Фейт.
— Тут усе справне.
— Тоді чому він іде назад?
Пітер показав їм маленький перемикач.
— Тому що хтось навмисно ввімкнув зворотний хід.
У кімнаті запала тиша.
Енджел повільно підняв голову.
— Що?
— Це не поломка. Це налаштування.
Фейт подивилася на Енджела.
Потім на Артаса.
Потім на Пітера.
І раптом розсміялася.
— Неймовірно! Ми дві зустрічі обговорюємо, як перестати жити минулим, а ніхто навіть не перевірив, чи справді годинник зламаний!
Артас похмуро глянув на механізм.
— Хто встановив перемикач?
Пітер знизав плечима.
— Не знаю. Але це можна змінити.
Він простягнув годинник Енджелу.
— Хочеш?
Енджел подивився на перемикач.
Потім на стрілки.
— Так, — сказав він.
І сам перевів його в інше положення.
Годинник пішов уперед.
Фейт схрестила руки.
— Ну от. Тепер можна переходити до наступної проблеми.
— Якої? — запитав Пітер.
Вона подивилася на Артаса.
— Наприклад, з’ясувати, чому наш король-ліч досі приходить на групову терапію з мечем, який краде душі.
Артас спокійно відповів:
— Бо в метро з ним безпечніше.
Пітер пирснув.
Енджел закрив обличчя долонею.
— Господи, за що мені це все…
— О! — вигукнула Фейт. — Знову почалося! «За що мені це все»! Записуй, босе. Твій комплекс щойно подав голос.
Годинник цокав.
Уперше — вперед.
Але жоден із присутніх не став від цього невинним. І жоден не отримав гарантії, що завтра не помилиться. Просто тепер вони знали: іноді те, що здається нездоланним законом, виявляється лише перемикачем, якого ніхто не намагався знайти.
Право зупинитися
Частина четверта. Фейт. Право не бути прощеною.

Фейт запізнилася на двадцять хвилин. Це було незвично. Зазвичай вона приходила першою, займала крісло біля вікна й устигала висловити все, що думає про присутніх, ще до початку зустрічі.
Цього разу двері відчинилися тихо.
— Привіт, хлопці.
Пітер підняв голову.
— О! А ми вже думали, що сьогодні без тебе.
— Розмріявся, павуче.
Вона кинула куртку на спинку крісла й сіла. Енджел поглянув на годинник. Тепер той показував правильний час.
— Усе гаразд?
— Так.
— Ти запізнилася.
— Дякую, капітане Очевидність.
— Я не дорікаю. Просто запитую.
— А я просто відповідаю.
Енджел кивнув.
— Добре.
Фейт скривилася.
— О, тільки не починай оце своє терапевтичне мовчання.
— Я ще нічого не почав.
— От саме воно мене й дратує.
Артас спостерігав за нею з цікавістю.
— Ти завжди нападаєш першою?
— Тільки коли бачу гарну мішень.
— А якщо мішень не збирається битися?
— Тоді стає нудно.
— Цікаво.
— Що саме?
— Ти щойно двічі запропонувала конфлікт. І двічі його не отримала.
Фейт повернулася до Енджела.
— Ти що, навчив його своїх фокусів?
— Ні, — відповів той. — Здається, він сам навчився.
— Чудово. Тепер у нас два похмурі мудреці.
— Три, — сказав Пітер. — Я теж іноді буваю похмурим.
— Ти не похмурий. Ти виснажливий.
— Справедливо.
— Минулого разу ми домовилися, що сьогодні поговоримо про тебе, — нагадав Енджел.
— Ми ні про що не домовлялися. Ти сказав, що було б непогано.
— А ти відповіла: «Спробуй мене зупинити».
— Це не згода.
— Згоден.
Фейт насторожилася.
— Що?
— Це не згода. Якщо не хочеш говорити, не будемо.
Вона подивилася на нього з підозрою.
— І все?
— І все.
— Ти навіть не спробуєш мене переконати?
— Ні.
Фейт відкинулася на спинку крісла.
— Ненавиджу, коли ти так робиш.
Пітер обережно підняв руку.
— Можна запитання?
— Тільки якщо воно не дурне.
— Чому тебе дратує, що тобі дозволили відмовитися?
Фейт відкрила рота.
Закрила.
— Тому що…
Вона подивилася на Енджела.
— От же ж гад.
— Це теж відповідь, — спокійно сказав він.
— Ні, серйозно. Ти міг хоча б трохи наполягти!
— Навіщо?
— Щоб я могла послати тебе до біса!
Пітер повільно кивнув.
— А-а-а. Тобто ти підготувала бійку, а суперник не прийшов.
Артас ледь помітно всміхнувся.
— Прикро, коли стратегія руйнується через відсутність ворога.
— Ви всі сьогодні просто нестерпні.
Фейт потерла обличчя долонями.
— Гаразд. Поговоримо.
— Мені не потрібне ваше прощення, — сказала вона.
Ніхто не відповів.
— Серйозно. Можете не дивитися на мене так, ніби зараз почнеться велика сповідь.
— А ми так дивимося? — запитав Пітер.
— Ти — особливо.
— У мене маска.
— Це не допомагає.
Енджел поклав блокнот на столик.
— Добре. Тобі не потрібне наше прощення. А що потрібно?
— Нічого.
— Тоді чому ти вирішила про це сказати?
Фейт схрестила руки.
— Тому що всі постійно про це говорять. Пробач себе. Прийми себе. Відпусти минуле. Почни нове життя.
Вона зневажливо пирхнула.
— Наче це якась клята програма прання. Засунув себе в машинку, натиснув «прощення», через годину дістав чистеньку людину.
Пітер усміхнувся.
— Було б зручно.
— Ага. Тільки кров чомусь не завжди відпирається.
Усмішка зникла з його обличчя.
Фейт подивилася у вікно.
— Я вбила людину.
Артас не ворухнувся.
Енджел теж.
— Не збиралася. Але вбила. А потім зробила все, щоб не дивитися на те, що сталося.
Вона провела пальцем по підлокітнику.
— Спочатку казала собі, що це випадковість. Потім — що він сам винен. Потім — що світ узагалі жорстокий, і якщо я почну переживати через кожного мертвого, то з’їду з глузду.
— А потім? — тихо запитав Пітер.
— А потім я почала робити речі, за які вже не могла сказати «випадково».
Вона замовкла.
— Я працювала на людину, яка використовувала мене. І мені було зручно думати, що це вона винна. Що мене втягнули. Що я просто виконую накази.
Артас повільно підняв голову.
— Знайома логіка.
— Отож.
Фейт подивилася на нього.
— Тільки знаєш, у чому проблема? У певний момент я вже чудово розуміла, що роблю.
— І продовжувала, — сказав Артас.
— Так.
— Чому?
Фейт всміхнулася без радості.
— Бо якщо ти вже погана людина, то навіщо намагатися бути хорошою?
Пітер насупився.
— Це ж нелогічно.
— О, дякую, генію. Шкода, що ти тоді не стояв поруч із дошкою й не пояснював мені логіку.
— Я не це мав на увазі.
— Знаю.
Вона зітхнула.
— Просто коли всі довкола бачать у тобі чудовисько, іноді легше погодитися.
Артас тихо промовив:
— Тоді тобі більше не потрібно виправдовувати їхні очікування.
Фейт подивилася на нього.
— Що?
— Якщо вони вже вважають тебе чудовиськом, ти можеш робити все, що завгодно. Їхня думка не стане гіршою.
— Саме так.
Вона трохи нахилилася вперед.
— І знаєш, що найстрашніше? Це відчувається як свобода.
— Але це не свобода, — сказав Енджел.
Фейт повернулася до нього.
— Я знаю.
— Тоді що?
— Дозвіл.
— На що?
— Не намагатися.
Енджел кивнув.
Фейт опустила очі.
— Коли я нарешті зізналася собі, що роблю, стало ще гірше. Бо раніше я могла вдавати, що нічого не відбувається. А потім уже не могла.
— І ти здалася поліції, — сказав Пітер.
— Так.
— Чому?
— Бо хотіла зупинитися.
— Тобто ти вирішила змінитися.
— Ні.
Пітер здивувався.
— Як це ні?
— Я вирішила, що більше не довіряю собі.
У кімнаті стало тихо.
— Це різні речі, Пітере. Я не прокинулася одного ранку хорошою людиною. Я просто зрозуміла, що наступного разу можу зробити ще щось страшне.
Вона знизала плечима.
— І пішла туди, де мене могли зупинити інші.
Артас повільно промовив:
— Ти добровільно віддала свою свободу.
— Так.
— Щоб не завдати більше шкоди.
— Так.
— А потім?
— А потім довелося вчитися жити без можливості вирішувати все кулаками.
Фейт усміхнулася.
— Виявилося, це страшенно незручно.
Енджел довго дивився на неї.
— Фейт, ти сказала, що тобі не потрібне прощення.
— Так.
— А якби людина, якій ти завдала шкоди, прийшла сюди й сказала, що ніколи тебе не пробачить?
— Вона мала б на це повне право.
— І що б ти відчула?
Фейт замислилася.
— Біль.
— Ще?
— Сором. Можливо, злість.
— На неї?
— Можливо.
Пітер здивовано підняв голову.
— Ти б злилася на людину за те, що вона тебе не пробачила?
— Могла б, — відповіла Фейт. — Почуття не завжди справедливі.
— І що б ти зробила?
— Сподіваюся, нічого поганого.
Енджел кивнув.
— Ось це важливо.
— Що саме?
— Ти не можеш гарантувати, що ніколи більше не відчуєш злості, сорому чи бажання втекти. Але можеш навчитися помічати ці почуття й не обов’язково діяти під їхнім впливом.
Фейт закотила очі.
— О, почалося. Зараз буде лекція.
— Ні. Я хочу запитати інше.
— Ну?
— Якщо тобі не потрібне прощення, чому ти досі намагаєшся довести, що його не заслуговуєш?
Фейт завмерла.
Пітер повільно повернув голову до Енджела. Артас перестав рухати пальцями по наручу.
— Повтори, — сказала Фейт.
— Ти не просиш прощення. Це зрозуміло. Але що відбувається, коли хтось ставиться до тебе добре?
— Нічого.
— Фейт.
— Мені незручно.
— Чому?
— Бо вони не знають, хто я.
— А якщо знають?
Вона мовчала.
— Як я? — запитав Енджел.
Фейт відвела погляд.
— Тоді ще гірше.
— Чому?
Вона різко підвелася.
— Бо ти не повинен!
Енджел не ворухнувся.
— Чого саме?
— Ставитися до мене так, ніби я нормальна!
Пітер здригнувся.
Фейт стояла посеред кімнати, важко дихаючи.
— Ти знаєш, що я робила! Ти бачив мене тоді! Ти знаєш, на що я здатна!
— Так.
— То чому?!
Енджел підвівся.
— Тому що я знаю й інше.
— Що?!
— Що ти здатна зупинитися.
Фейт засміялася. Різко, майже болісно.
— Оце й усе? Одна хороша риса перекреслює решту?
— Ні.
— Тоді що?!
— Нічого не перекреслює, Фейт.
Він говорив тихо.
— Ти вбила людину. Ти завдавала шкоди. Ти ухвалювала рішення, за які відповідаєш. І все це залишається правдою.
Вона дивилася на нього.
— Але це не вся правда про тебе.
Артас несподівано заговорив:
— Я не розумію.
Фейт повернулася до нього.
— Чого саме?
— Ти хочеш, щоб тебе судили за вчинками. Але коли хтось визнає, що ти змінилася, ти сприймаєш це як образу.
Вона повільно сіла.
— Можливо.
— Чому?
Фейт довго мовчала.
— Бо тоді доведеться визнати, що я можу бути іншою.
— І?
— А якщо можу бути іншою зараз…
Вона ковтнула.
— То могла й раніше.
Пітер опустив очі.
Артас не відповів.
Фейт продовжила:
— Розумієш? Поки я кажу собі, що я чудовисько, усе просто. Я така. Це моя природа. Я не могла інакше.
Вона гірко всміхнулася.
— Але якщо я здатна вибирати, то доведеться визнати, що деякі речі я зробила не тому, що не мала вибору.
Енджел тихо сказав:
— Так.
— І це набагато страшніше за будь-яке покарання.
Пітер довго крутив у руках порожню чашку.
— Можна я дещо скажу?
Фейт кивнула.
— Тільки без моралі.
— Я не впевнений, що вмію без моралі. У мене з цим професійна проблема.
Вона ледь усміхнулася.
— Спробуй.
— Коли загинув мій дядько, я думав, що якби був кращою людиною, він залишився б живий.
— Знаю.
— А потім я став Людиною-павуком. Іноді мені здається, що я все життя намагаюся довести, що той хлопець, який дозволив злочинцю втекти, більше не існує.
Він подивився на неї.
— Але він існував. Я справді так учинив.
— Так.
— І, мабуть, мені не потрібно ненавидіти його щодня, щоб пам’ятати про це.
Фейт довго дивилася на Пітера.
— Ні, павуче. Не потрібно.
— Можливо, тобі теж.
Вона відвернулася.
— Можливо.
Артас підняв руку.
Пітер здивовано глянув на нього.
— Ти що, тепер теж піднімаєш руку?
— Мені сказали, що це групова терапія. Я намагаюся дотримуватися правил.
Фейт пирснула.
— Оце вже справді прогрес.
Артас не усміхнувся.
— Я хочу поставити запитання.
— Кому? — запитав Енджел.
— Фейт.
Вона кивнула.
— Давай.
— Якщо ти більше не вважаєш себе чудовиськом, ким ти себе вважаєш?
Фейт відкрила рота.
І замовкла.
— Мисливицею? — запропонував Пітер.
— Це робота.
— Людиною, яка змінилася? — сказав Енджел.
— Це історія.
Артас нахилив голову.
— Тоді ким?
Фейт подивилася на власні руки.
— Не знаю.
Вона сказала це майже пошепки.
— Я стільки часу витратила на те, щоб перестати бути тією, ким була, що навіть не подумала, ким хочу стати.
Ніхто не поспішав відповідати.
Артас повільно кивнув.
— Це мені зрозуміло.
Коли зустріч закінчилася, Фейт залишилася. Пітер пішов першим — у нього була домовленість повечеряти з Мері Джейн. Він тричі перевірив телефон, але цього разу не скасував зустріч.
Артас затримався біля дверей.
— Фейт.
— Що?
— Ти сказала, що не знаєш, ким хочеш стати.
— Так.
— Це краще, ніж бути впевненим у відповіді, яка знищить тебе.
Він вийшов, не чекаючи реакції.
Фейт довго дивилася на зачинені двері.
— Господи, — сказала вона. — Я починаю любити цього похмурого виродка.
Енджел усміхнувся.
— Обережно. Він може сприйняти це як наказ завоювати світ.
Вона засміялася.
Потім замовкла.
— Енджеле?
— Так?
— Ти справді не пробачив мені всього, що я зробила?
Він подивився на неї.
— Я не маю права пробачати тобі за тих, кому ти завдала шкоди.
Фейт повільно кивнула.
— А за себе?
Енджел замислився.
— За те, що ти зробила мені, — так.
— Чому?
— Бо не хочу, щоб це визначало наші стосунки назавжди.
Вона довго мовчала.
— А якщо я знову все зіпсую?
— Тоді доведеться розбиратися з тим, що ти зробиш.
— І ти не відвернешся?
Енджел подивився на неї серйозно.
— Я не можу обіцяти, що ніколи не відвернуся. Є вчинки, після яких довіра руйнується. І я не збираюся вдавати, що це не так.
Фейт опустила очі.
— Зрозуміло.
— Але я не збираюся карати тебе сьогодні за те, чого ти ще не зробила завтра.
Вона підняла голову.
І вперше за весь вечір не знайшла жарту.
Фейт вийшла на вулицю.
Нічне місто шуміло машинами, голосами, музикою з відчиненого бару.
Вона дістала телефон.
На екрані було повідомлення від знайомої:
«Ми завтра збираємося. Просто вечеря, без патрулювання. Приходь, якщо хочеш». Фейт дивилася на нього кілька секунд.
Потім почала набирати:
«Не можу. Справи».
Зупинилася.
Стерла.
Написала:
«А хто буде?»
І майже одразу отримала відповідь:
«Друзі, Фейт. Просто друзі».
Вона стояла під ліхтарем, тримаючи телефон.
Потім усміхнулася.
«Гаразд. Прийду».
Відправила.
І відчула тривогу.
Сильну, неприємну, майже фізичну.
Їй захотілося негайно скасувати домовленість. Написати, що передумала. Знайти собі патрулювання, бійку, будь-яку поважну причину не йти. Вона вже відкрила повідомлення знову.
А потім помітила.
Ось воно.
Я зараз хочу втекти.
Не тому, що там небезпечно.
А тому, що мене запросили просто так.
Фейт повільно заблокувала телефон.
Тривога нікуди не зникла.
Вона теж.
У кабінеті Енджел збирав чашки.
На столі лежав забутий Фейт аркуш.
На ньому було написано лише одне речення:
«Якщо я більше не чудовисько, то хто я?»
Енджел прочитав його.
Потім узяв ручку й написав нижче:
«Можливо, це ще належить з’ясувати».
Він поклав аркуш до папки Фейт.
А тоді зупинився.
Подивився на власний блокнот.
Відкрив чисту сторінку.
І написав те саме запитання.
«Якщо я більше не чудовисько, то хто я?»
Годинник цокав.
Уперед.
Але цього разу Енджел навіть не подивився на нього. Він дивився на порожній рядок під запитанням.
І вперше за дуже довгий час не поспішав заповнювати його відповіддю.
Кінець четвертої частини.
Право зупинитися
Частина п’ята. Енджел. Людина, якій заборонено бути щасливою
Пітер приніс піцу. Цього разу гарячу. Він поставив коробку на стіл із таким урочистим виглядом, ніби щойно врятував людство від чергового вторгнення прибульців.
— Панове! І пані! Прошу зафіксувати історичну подію. Я купив піцу, доніс її сюди й дорогою нікого не рятував!
Фейт зазирнула до коробки.
— Із пепероні?
— Так.
— Тоді справді прогрес.
Артас узяв шматок.
— А якщо дорогою хтось потребував допомоги?
Пітер завмер.
Фейт повільно повернула голову.
— Артасе…
— Я лише запитав.
— Ти зараз уб’єш усю терапію одним реченням.
Король-ліч подивився на Пітера.
— Ти бачив когось, кому була потрібна допомога?
— Ні.
— Тоді чому хвилюєшся?
Пітер відкрив рота.
Закрив.
— Слухай, це нечесно. Ти не можеш спочатку налякати мене, а потім застосувати до мене психотерапію!
— Чому?
— Тому що… тому що…
— Він має рацію, — сказала Фейт. — Ти сам себе налякав. Він лише поставив запитання.
Артас задоволено відкусив піцу.
— Мені починає подобатися ця група.
Енджел спостерігав за ними з крісла.
— Радий, що ви знайшли спільну мову.
— Ага, — сказала Фейт. — Тепер твоя черга.
Енджел перестав усміхатися.
— Моя черга що?
— Розповідати.
— Про що?
— Про себе, босе.
— Ми вже обговорювали…
— Ні, — перебила Фейт. — Ми обговорювали нас. Ти ставив запитання. Ти слухав. Ти пояснював. Ти навіть дозволяв нам сперечатися з тобою.
Вона взяла шматок піци.
— Але сьогодні ми хочемо поговорити про тебе.
— Я тут ведучий.
— А ми сьогодні демократично вирішили, що ти теж учасник.
— Хто вирішив?
Пітер підняв руку.
Артас теж.
Енджел подивився на нього.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Чудово. Мене скинули з посади.
— Зате без громадянської війни, — зауважив Артас. — Цінуй.
Фейт сіла навпроти Енджела.
— Почнімо з простого. Чому ти досі називаєш себе Енджелом?
— Тому що це моє ім’я.
— Тебе звали Ліам.
— Дуже давно.
— Потім Ангелус.
Енджел напружився.
— Фейт.
— А тепер Енджел. Три імені. Три різні історії.
— Люди змінюють імена.
— Звичайно. Але я питаю не про документи.
Артас обережно поклав піцу на серветку.
— Ти змінив ім’я, щоб змінити себе? Чи щоб відокремити себе від того, ким був?
Енджел довго дивився на нього.
— Обидва варіанти.
— І допомогло?
— Частково.
Пітер нахилився вперед.
— Тобто Ангелус — це ти, але не зовсім ти?
Енджел заплющив очі.
— Це складніше.
— У нас тут хлопець, який носить меч із душами загиблих, — сказав Пітер. — Складністю нас не налякаєш.
— Дякую, — сухо промовив Артас.
Енджел зітхнув.
— Коли я був Ангелусом, у мене не було людської душі. Я вбивав. Катував. Насолоджувався стражданнями. А потім мені повернули душу.
— І ти почав відчувати провину, — сказала Фейт.
— Так.
— За все?
— За те, що пам’ятав. А пам’ятав я багато.
Артас повільно кивнув.
— Тобі повернули здатність оцінювати власні вчинки, але не можливість їх скасувати.
— Саме так.
— Жорстоке покарання.
— Воно таким і задумувалося.
Пітер насупився.
— Зачекай. Тобі повернули душу не для того, щоб ти став кращим?
— Ні.
— А щоб ти страждав?
— Так.
— І скільки часу?
Енджел усміхнувся без радості.
— Понад століття.
Пітер відкинувся на спинку крісла.
— Ого. А я думав, у мене проблеми з довгостроковим плануванням.
— Отже, — сказала Фейт, — хтось вирішив, що найкращий спосіб покарати чудовисько — повернути йому совість.
— Приблизно.
— І ти прийняв правила цієї гри.
Енджел подивився на неї.
— Я не обирав прокляття.
— Я не про прокляття.
— А про що?
— Про те, що ти зробив із ним далі.
Енджел мовчав.
— Ти міг сприйняти совість як можливість змінитися, — продовжила Фейт. — Але дуже довго сприймав її як вирок.
— Я мав за що відповідати.
— Так. І маєш досі. Але це не відповідь.
Вона нахилилася вперед.
— Ти хочеш допомагати людям чи мусиш страждати заради них?
— Я хочу допомагати.
— А якщо допомога принесе тобі радість?
Енджел відвів погляд.
Фейт кивнула.
— Ось. Ми й дісталися.
— Ти знаєш, чому це небезпечно.
— Знаю.
Пітер насторожився.
— Що саме небезпечно?
Енджел потер обличчя долонями.
— У проклятті є умова. Якщо я переживу мить справжнього, цілковитого щастя, можу втратити душу.
Пітер повільно опустив шматок піци.
— Перепрошую. Що?
— Душа зникне. Ангелус повернеться.
— Тобто ти буквально не можеш дозволити собі бути щасливим?
— Не все так просто. Звичайна радість не обов’язково запускає прокляття. Небезпечна мить повного, беззастережного щастя.
Пітер кілька секунд дивився на нього.
— Це найгірша система психологічної безпеки, про яку я коли-небудь чув.
— Я не проєктував її.
— Дуже сподіваюся.
Артас повільно підняв голову.
— Отже, твоє страждання є умовою безпеки інших.
Енджел відповів не одразу.
— У певному сенсі.
— Тоді ти справді не можеш просто припинити.
— Так.
— Цікаво.
Фейт глянула на Артаса.
— Тільки не кажи, що зараз порадиш йому завоювати Нордскол.
— Ні. Я думаю про інше.
Артас повернувся до Енджела.
— Ти сказав, що повне щастя небезпечне. Але чи означає це, що страждання обов’язкове?
Енджел завмер.
— Що?
— Ти маєш уникати певного стану. Це зрозуміло. Але чому ти вирішив, що повинен постійно карати себе?
Фейт повільно всміхнулася.
— О, нарешті.
— Ви не розумієте, — сказав Енджел. — Якщо я втрачу душу, загинуть люди.
— Тоді не ризикуй, — відповів Артас.
— Саме це я й роблю.
— Ні. Ти робиш більше.
Енджел подивився на нього.
— Поясни.
Артас торкнувся руків’я Крижаної Скорботи.
— Я колись переконав себе, що заради порятунку королівства повинен пожертвувати всім. Спочатку власним спокоєм. Потім честю. Потім людьми, які мені довіряли.
Він зробив паузу.
— Я не помітив, коли необхідна жертва перетворилася на звичку жертвувати.
Фейт перестала усміхатися.
— І що?
— Я питаю, чи не сталося з ним щось подібне.
Артас подивився на Енджела.
— Ти справді повинен уникати небезпечного стану. Але чи повинен через це відмовлятися від усього, що робить існування вартим продовження?
Енджел не відповів.
Пітер тихо промовив:
— Ти можеш радіти піці?
Енджел повернувся до нього.
— Що?
— Ну, піці. Можеш з’їсти шматок і подумати, що він смачний?
— Я вампір. Їжа для мене не зовсім…
— Неважливо. Музика? Книжки? Розмови? Ти можеш отримувати від них задоволення?
— Так.
— І це не повертає Ангелуса?
— Ні.
— А сміятися?
— Пітере…
— Ні, серйозно. Ти сьогодні сміявся з жарту Артаса. Я бачив.
— І?
— І нічого не сталося.
Енджел мовчав.
— То, може, ти не просто оберігаєш себе від небезпечного щастя, — продовжив Пітер. — Може, ти ще й караєш себе за будь-яку радість, навіть коли вона безпечна?
— Ти знаєш, що найгірше? — тихо запитав Енджел.
— Що? — відповіла Фейт.
— Я не завжди можу відрізнити одне від іншого.
Вона кивнула.
— Ось тепер ми говоримо.
— І я не маю права помилитися.
— Так, — погодилася Фейт. — Ціна помилки надто висока.
Енджел здивовано подивився на неї.
— Ти не збираєшся переконувати мене, що я перебільшую?
— Ні. Твоє прокляття реальне. Якщо ти втратиш душу, постраждають люди. Я не збираюся вдавати, що це просто психологічний блок.
Вона помовчала.
— Але я хочу зрозуміти, де закінчується необхідна обережність і починається твоє особисте покарання.
Енджел опустив очі.
— Я теж.
Пітер повільно кивнув.
— Тоді нам потрібна не порада «дозволь собі щастя».
— Ні, — погодився Енджел.
— Нам потрібен спосіб жити так, щоб не наражати інших на небезпеку й водночас не перетворювати кожен день на добровільну каторгу.
Артас схрестив руки.
— Тобто план.
— Так! — Пітер пожвавішав. — Нарешті хтось сказав це слово!
Фейт закотила очі.
— Двоє стратегів знайшли одне одного.
— Троє, — зауважив Артас.
— Ти теж?
— Я командував арміями.
— І як, успішно?
— Фейт.
— Усе, мовчу.
— У мене є запитання, — сказав Пітер.
Енджел зітхнув.
— Слухаю.
— Припустімо, завтра всі люди, яким ти завдав шкоди, воскреснуть.
Енджел напружився.
— Пітере…
— Просто припустімо. Вони живі. Здорові. Ніхто не тримає на тебе зла. Усі наслідки твоїх злочинів якимось дивом скасовані.
— Це неможливо.
— Ми сидимо в кімнаті з королем-лічем. Дозволь мені трохи фантазії.
Артас кивнув.
— Справедливе зауваження.
— Отже, — продовжив Пітер, — усі живі. Тобі більше нічого спокутувати. Прокляття теж знято. Ти можеш бути щасливим без ризику.
Енджел мовчав.
— Що ти робитимеш у понеділок?
Фейт повільно повернула голову.
Артас завмер.
Енджел подивився на Пітера.
— У понеділок?
— Так. Не в перший день. Не в момент, коли дізнаєшся про диво. А через тиждень. Звичайний понеділок. Немає демонів, апокаліпсису, загиблих, яких потрібно спокутувати. Що ти робитимеш?
Енджел довго думав.
— Не знаю.
— Добре. А що хотів би робити?
— Я…
Він замовк.
Фейт тихо запитала:
— Коли ти востаннє думав про те, чого хочеш, а не про те, що мусиш?
Енджел не відповів.
Артас подивився на нього майже зі співчуттям.
— Ти не знаєш, ким будеш без свого покарання.
Енджел повільно підняв очі.
— Ні.
— Я теж, — сказав Артас.
Цього разу мовчання тривало довго.
Пітер не жартував.
Фейт сиділа, обійнявши коліна.
Артас дивився на свої рукавиці.
Нарешті Енджел промовив:
— Я боюся, що якщо перестану страждати, то стану байдужим.
Фейт підняла голову.
— Чому?
— Бо колись я був байдужим. І тоді робив страшні речі.
— Ти плутаєш дві речі, — сказала вона.
— Які?
— Відсутність страждання й відсутність совісті.
Енджел завмер.
Фейт продовжила:
— Коли я сиділа у в’язниці, мені здавалося, що якщо одного дня перестану ненавидіти себе, то знову стану тією, ким була.
— І що змінилося?
— Я зрозуміла, що можу не ненавидіти себе й водночас пам’ятати, що зробила.
Вона знизала плечима.
— Не завжди виходить. Але іноді.
— А якщо забудеш?
— Тоді мені нагадають наслідки. Люди, яких я скривдила. Мої власні рішення. Для цього не обов’язково щодня бити себе по голові.
Пітер усміхнувся.
— Метафора трохи жорстока.
— Я мисливиця. У нас специфічна педагогіка.
Енджел тихо засміявся.
І відразу замовк.
Фейт помітила.
— Що сталося?
— Нічого.
— Енджеле.
Він подивився на неї.
— Я щойно засміявся.
— Так.
— І відразу подумав, що не повинен.
Пітер повільно кивнув.
— Ось воно.
Енджел заплющив очі.
— Я навіть не помітив, як це сталося.
— А тепер помітив, — сказала Фейт.
— Добре, — сказав Артас. — У мене є пропозиція.
Фейт зітхнула.
— Зараз буде військова кампанія проти депресії.
— Ні. Експеримент.
Пітер пожвавішав.
— О! Це вже цікаво.
Артас повернувся до Енджела.
— Ти кажеш, що твоє завдання — уникати стану, який може повернути Ангелуса.
— Так.
— Але ти не знаєш точної межі.
— Так.
— Тоді не слід експериментувати з небезпечною межею. Це було б безвідповідально.
Фейт схвально кивнула.
— Продовжуй.
— Натомість спробуй помічати, коли караєш себе за те, що вже знаєш як безпечне.
Енджел задумався.
— Наприклад?
Артас подивився на коробку з піцою.
— Ти сьогодні радів, коли вони прийшли?
— Так.
— Ти відчув провину за цю радість?
Енджел не відповів.
— Ось і спостерігай.
Пітер усміхнувся.
— Тобто домашнє завдання?
— Якщо хочеш так назвати.
— Король-ліч щойно призначив домашнє завдання вампіру з душею. Мені здається, я потрапив у найкращу групу підтримки в мультивсесвіті.
— Найгіршу, — виправила Фейт.
— Це не взаємовиключні речі.
Зустріч добігала кінця.
Пітер зібрав порожні коробки.
— Я можу їх винести?
Фейт подивилася на нього.
— Ти хочеш чи мусиш?
Пітер завмер.
Потім засміявся.
— Я хочу, щоб тут не смерділо піцою до наступного тижня.
— Тоді винось.
— Дякую за дозвіл, ваша честь.
Артас підвівся.
— Енджеле.
— Так?
— Я хочу запитати ще дещо.
— Слухаю.
— Якщо одного дня твоє прокляття зникне, ти зможеш дозволити собі жити?
Енджел подивився на нього.
— Не знаю.
Артас кивнув.
— Тоді, можливо, нам обом доведеться навчитися.
Він узяв меч.
Зупинився.
Подивився на нього.
І вперше залишив Крижану Скорботу біля крісла, поки допомагав Пітеру відчинити двері.
Фейт помітила це.
Але нічого не сказала.
Коли всі пішли, Енджел залишився сам.
На столі лежав його блокнот.
Він відкрив сторінку, на якій минулого разу написав:
«Якщо я більше не чудовисько, то хто я?»
Нижче з’явився новий рядок.
«Якщо я більше не повинен страждати, то навіщо мені жити?»
Енджел довго дивився на ці слова.
Потім повільно закреслив останнє запитання.
Не тому, що воно було неправильним.
А тому, що раптом помітив: навіть тут він шукав виправдання своєму існуванню.
Він узяв чистий аркуш.
І написав:
«Що я хотів би зробити, якби не мусив нічого доводити?»
Відповідь не з’явилася.
Він відклав ручку.
Підійшов до вікна.
Нічне місто світилося тисячами вогнів.
Десь далеко завила сирена.
Енджел звично напружився.
Він міг би піти перевірити.
Міг би знайти когось, хто потребував допомоги. Міг би знову провести ніч, рятуючи світ.
Але сирена була далеко. У місті працювали поліція, пожежники, лікарі. Не кожна сирена означала, що саме він повинен негайно втрутитися.
Він залишився біля вікна.
І відчув провину.
Знайому, майже затишну у своїй передбачуваності.
— Ага, — тихо сказав він. — Ось ти де.
Він не намагався її прогнати.
Просто стояв і дивився на місто.
Потім повернувся до столу, взяв книжку й сів у крісло.
Прочитав сторінку.
Другу.
На третій зрозумів, що зовсім не пам’ятає, про що читав. Бо весь цей час прислухався, чи не станеться десь щось жахливе.
Енджел закрив книжку.
— Це буде довга робота, — пробурмотів він.
Годинник цокав.
Уперед.
За кілька хвилин задзвонив телефон.
Енджел подивився на екран.
Фейт.
— Так?
— Босе, ти ще не спиш?
— Я вампір, Фейт.
— Ага. Забула. Слухай, я тут подумала…
— Що сталося?
— Нічого.
— Тоді чому телефонуєш?
— Хотіла запитати, чи не хочеш завтра піти з нами в кіно.
Енджел завмер.
— У кіно?
— Так. Знаєш, великий екран, попкорн, люди, які розмовляють під час сеансу й заслуговують на окреме коло пекла.
— Фейт…
— Нічний сеанс. Пітер знайшов кінотеатр без вікон. Артас каже, що готовий піти, якщо там не буде фільмів про героїчних принців.
Енджел мовчав.
— Ну? — запитала вона.
— Навіщо?
На тому кінці лінії запала тиша.
Потім Фейт дуже тихо сказала:
— Просто тому, що ми хочемо провести з тобою вечір.
Енджел заплющив очі.
Він відчув, як усередині піднімається щось тепле.
Не безмежне щастя.
Не небезпечне забуття.
Просто вдячність.
І майже одразу — страх перед нею.
Він помітив обидва почуття.
— Я подумаю, — сказав він.
— Добре. Але не думай до наступного століття. Квитки треба бронювати сьогодні.
Він усміхнувся.
— Гаразд, Фейт.
— І, босе?
— Що?
— Тобі не потрібно заслужити запрошення.
Зв’язок урвався.
Енджел довго тримав телефон біля вуха.
Потім поклав його на стіл.
І вперше за багато років подумав не про те, скількох людей мусить урятувати завтра. А про те, який фільм вони дивитимуться.
Наступного вечора Артас справді прийшов до кінотеатру.
У повному обладунку.
І з мечем.
Охоронець на вході сказав, що холодну зброю проносити заборонено.
Артас відповів, що меч проклятий.
Охоронець сказав, що це не змінює правил закладу.
Фейт реготала так, що ледве стояла.
Пітер намагався пояснити, що це реквізит. А Енджел раптом зрозумів, що йому добре.
Не настільки, щоб забути про небезпеку.
А достатньо, щоб не хотіти йти.
І це було нове відчуття.
Не прощення.
Не спокута.
Не перемога над минулим.
Просто вечір, який не потрібно було нічим виправдовувати.

Кінець п’ятої частини.
15 запитань для складання розкладів Таро «Право зупинитися»
- Що змушує мене діяти?
- Чого я насправді боюся?
- За що я себе звинувачую?
- Яку відповідальність я несу?
- Що я намагаюся спокутувати?
- Який сценарій я повторюю?
- Що заважає мені зупинитися?
- Який вибір я не помічаю?
- Що я намагаюся контролювати?
- Що вже неможливо змінити?
- На що я можу вплинути зараз?
- Яке переконання мене обмежує?
- Що я можу собі дозволити?
- Якої підтримки я потребую?
- Яким буде мій наступний усвідомлений крок?
Найпоширеніші запитання (FAQ)
1. Що таке почуття провини та як воно впливає на рішення людини?
Почуття провини — це емоційна реакція на власні дії або бездіяльність, які людина оцінює як неправильні. Воно може допомагати усвідомлювати помилки та виправляти їх. Однак надмірна провина іноді перетворюється на постійне самопокарання й впливає на рішення навіть тоді, коли ситуація вже змінилася.
2. Чим відповідальність відрізняється від самопокарання?
Відповідальність передбачає визнання наслідків власних дій, готовність виправляти помилки та змінювати поведінку. Самопокарання зосереджується на стражданні як нібито необхідній платі за минуле. Людина може відповідати за свої вчинки, не прирікаючи себе на нескінченне почуття провини.
3. Чому людина іноді повторює помилки, навіть усвідомлюючи їх?
Причинами можуть бути сформовані поведінкові звички, страх змін, емоційні реакції та переконання, що попередні жертви необхідно виправдати. Усвідомлення проблеми — важливий початок змін, але для формування нової поведінки зазвичай потрібні час і практика.
4. Як навчитися відрізняти власний вибір від дій під впливом провини?
Корисно спостерігати за мотивами своїх рішень: що відбувається зараз, які існують альтернативи, яких наслідків можна очікувати та що спонукає до дії. Мета не в тому, щоб повністю позбутися провини, а в тому, щоб вона не була єдиним чинником вибору.
5. Чи обов’язково прощати себе, щоб змінити поведінку?
Ні. Людина може визнавати свої помилки, приймати відповідальність і поступово змінювати поведінку, навіть якщо ще не готова до самопрощення. Водночас відмова від постійного самопокарання не означає виправдання завданої шкоди.
6. Чому людям буває складно приймати допомогу, турботу та добре ставлення?
Іноді це пов’язано з низькою самооцінкою, соромом, негативним досвідом стосунків або переконанням, що любов і повагу потрібно заслужити. У таких випадках навіть щира підтримка може викликати тривогу чи недовіру.
7. Як психологічні знання допомагають у практиці Таро?
Знання психології допомагають тарологу уважніше слухати клієнта, розрізняти емоції та факти, помічати когнітивні викривлення й уникати нав’язування готових рішень. Карти можуть використовуватися як символічний інструмент для рефлексії, але не замінюють психологічної діагностики чи психотерапії.
8. Чому тарологу важливо розуміти психологічні механізми провини та відповідальності?
Клієнти нерідко звертаються з питаннями про складні стосунки, помилки минулого, страх майбутнього та необхідність ухвалювати рішення. Розуміння психологічних механізмів допомагає консультанту не посилювати провину, не формувати залежність від прогнозів і підтримувати самостійність клієнта.
9. Чи можна використовувати художні історії для вивчення психології?
Так. Художні сюжети дозволяють розглядати внутрішні конфлікти, мотиви поведінки та наслідки рішень на прикладах персонажів. Такі історії можуть бути корисними для навчальної рефлексії та обговорення, хоча не є заміною професійної підготовки чи клінічних випадків.
10. Яка головна ідея оповідання «Право зупинитися»?
Оповідання досліджує, як провина, страх, обов’язок і минулий досвід можуть обмежувати свободу вибору. Його головна ідея полягає не у відмові від відповідальності, а в здатності усвідомлювати власні мотиви, оцінювати реальні обставини й поступово навчатися діяти не лише під тиском минулого.

